Автор каналу Robinson Foundry, який зазвичай працює з розплавленим металом, вирішив перевірити: а що, як спробувати відлити щось із звичайної сірки — тим самим методом, яким зазвичай відливають бронзу чи алюміній? Ідея з’явилася після попереднього експерименту із сіллю, який дав несподівано ефектний результат. Логіка проста — якщо спрацювало з сіллю, чому б не спробувати ще один незвичний матеріал.
Десять фунтів порошку і той самий запах
Для експерименту майстер закупив сірку у кількох формах — десять фунтів порошку та шматки. І перше, що впадає в очі (точніше, в ніс) — специфічний запах, який автор порівнює з чимось не надто приємним. Шматки сірки при цьому виглядають доволі дивно, майже органічно, ніби якась дивна плоть.
Окремо варто згадати цікавий факт: сірку можна підпалити, і саме звідси походить вислів “вогонь і сірка” — брімстоун, як її називали в давнину, це просто застаріла назва цього ж елемента. Але горіння сірки виділяє діоксид сірки, а це вже привід одягнути респіратор. Щоправда, в процесі зйомок респіратор кудись подівся, тож частину роботи довелося виконувати, затамувавши подих — буквально.
Найцікавіше в сірці — це те, що вона плавиться у два різних рідких стани. Спочатку утворюється бурштиново-жовта, доволі текуча рідина. Але варто підняти температуру ще трохи — і вона перетворюється на темно-червону, в’язку масу. Різниця температур між цими двома фазами мінімальна, буквально кілька градусів за Фаренгейтом. Тому все завдання зводилося до того, щоб втримати матеріал у першій, текучій фазі — інакше він просто відмовиться заливатися у форми.
Процес плавлення сам автор порівнює з розтоплюванням вершкового масла — і навіть жартує, що почувається так, ніби щось випікає, а не працює з металургією. Втримати посудину теж виявилось не найзручнішою справою: тканинна стрічка, якою тримали ємність, з часом нагрілась, розширилась і почала слабше триматись за скло.
Після заливання форм у ємності залишилося ще трохи рідкої сірки. Автор просто залишив її охолоджуватися на столі — і за кілька хвилин побачив, що на поверхні почали формуватися кристали. Результат вийшов настільки вражаючим, що на нього навіть шкода було не звернути окрему увагу: поверхня стала липкою, і на ній почали з’являтися світлі плями, які буквально розповзалися, немов якась інфекція.
За словами майстра, це не що інше, як молекули сірки, що перебудовуються в більш стабільну форму — і відбувається це напрочуд швидко, буквально протягом години після відливання.
Пісок виявився поганим вибором
Першу спробу відливання зробили у звичайних піщаних формах — тих самих, які зазвичай використовують для металу. Ідея здавалася логічною, але на практиці обернулася проблемою: сірка вступила в якусь реакцію з піском і буквально прикипіла до поверхні виливка, утворивши тверду кірку, яку годі було відшкребти. На очищення однієї-єдиної відливки пішла ціла година.
Тож для наступної спроби автор перейшов на силіконові форми — матеріал з високою термостійкістю, який теоретично мав впоратися без проблем. І це спрацювало значно краще: кристали красиво сформувалися прямо на поверхні виливка, усередині бульбашок навіть можна було розгледіти окремі кристалики. Втрати теж були — у одного з виливків відколовся кінчик, — але загалом результат порівняно з піщаною формою виявився куди охайнішим.
Висновок автора однозначний: якщо комусь коли-небудь спаде на думку відливати сірку, робити це варто виключно в силіконових формах.
Чесно кажучи, практичного застосування у цього експерименту автор і сам не бачить — хіба що зробити цікаве відео. Хоча сірка справді використовується у безлічі повсякденних речей, від автомобільних шин до фармацевтики, лиття скульптур із неї — точно не той випадок. Щоправда, застигла сірка після плавлення пахне значно неприємніше, ніж сирий матеріал, і, за спостереженням автора, навіть приваблює мух.
Стародавня техніка, про яку мало хто чув
Наприкінці відео автор перейшов до головної теми — техніки, якою користуються сотні років, але про яку мало хто знає сьогодні. На шматку горіхового дерева з вирізаним логотипом (власними ініціалами) він залив рідку сірку прямо в заглиблення різьблення, а після застигання зішкріб надлишки, залишивши акуратну інкрустацію.
Процес виявився не ідеальним — під час заливання утворилися бульбашки, які довелося намагатися проколоти, а в якийсь момент матеріал навіть спалахнув. Але результат для першої спроби вийшов доволі пристойним: інкрустація тримається добре, хоча на камері жовтий колір сірки часом виглядає майже білим.
За словами майстра, стає зрозуміло, чому ця техніка проіснувала так довго — вона справді працює, і при мінімальних зусиллях дає гарний візуальний результат.
Автор радий, що експеримент із сіркою нарешті завершено. Матеріал виявився не найприємнішим у роботі і, за його словами, “пахне як смерть”. Один із відлитих виливків навіть розсипався сам по собі за кілька днів без жодної очевидної причини — просто стояв на столі, а потім розвалився на шматки.